«Люди залишаються, щоб утримати своє житло». Як сьогодні живуть окуповані Олешки
Вибір — допомагати
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, життя сім’ї Книг змінилося кардинально. Вранці 24 лютого 2022 року вони прокинулися від гучних вибухів. Спочатку це здавалося чимось незначним, але згодом стало ясно, що це початок війни. Місто, де вони жили, — Олешки — опинилося в епіцентрі бойових дій. Техніка російських військ рухалася по Антонівському мосту на Херсон, і вже о десятій ранку на вулицях їхнього рідного міста з’явилася ворожа техніка.
Андрій разом із родиною спочатку сховався у підвалі, сподіваючись, що кілька днів тиші дадуть змогу оцінити ситуацію. Однак реальність виявилася набагато складнішою. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що окупація буде тривалою, тому Андрій вирішив евакуювати свою родину на підконтрольну Україні територію. Проте навіть після того, як вони покинули місто, брат і сестра не змогли залишити свою рідну землю. Олександра залишалася в окупованому Херсоні і, маючи досвід роботи з гуманітарними організаціями, вирішила допомагати своїм землякам, зокрема в Олешках.
Разом із братом вони почали організовувати доставку гуманітарної допомоги в місто. Їхня волонтерська діяльність була таємною та ризикованою, але це було необхідно. Вони зв’язувалися з людьми на території України та за кордоном, залучали кошти і ресурси для закупівлі продуктів, ліків та предметів першої потреби для тих, хто залишався в окупації.
Затоплені Олешки
Одним із найбільших випробувань для Олешок стала катастрофа, що сталася 6 червня 2023 року — підрив Каховської ГЕС російськими військами. Вода почала поступово затоплювати території, і протягом доби хвиля накрила більшу частину міста. 80% Олешок опинилося під водою, і ситуація стала катастрофічною. Люди залишалися без даху над головою, не маючи доступу до їжі, води, медикаментів і іншої допомоги. Ті, хто зміг врятуватися, ховалися на дахах будинків, чекаючи на порятунок.
Андрій та Олександра, хоча й були на безпечній території, не могли залишити своїх земляків в біді. Вони разом з іншими волонтерами з обох боків Дніпра організували рятувальні операції. Водні шляхи були єдиними засобами для евакуації людей з затоплених районів. За допомогою човнів і катерів вивозили постраждалих на безпечні території. Це була надзвичайно складна і небезпечна робота, адже російські військові не тільки не допомагали, але й перешкоджали будь-яким спробам врятувати людей. Тільки через місцеву солідарність, ризикуючи своїм життям, вдалося врятувати десятки, а можливо й сотні жителів.
Життя в окупації
Жити в окупації — це постійний стрес і страх. Люди залишаються в своїх будинках не лише через страх покинути свої домівки, але й через необхідність підтримувати свої сім’ї. Складність ситуації посилювалася нестачею продуктів, медикаментів, а також постійним страхом перед репресіями з боку російських військ. Всі, хто допомагав, мали діяти обережно, адже будь-яка активність могла призвести до серйозних наслідків.
Андрій та Олександра працювали в умовах, коли будь-яка діяльність могла бути небезпечною. Вони займалися збором коштів через особисті зв’язки з людьми в Україні та за кордоном. Витрачаючи ці гроші на закупівлю продуктів і медикаментів, вони доставляли допомогу людям, яким найбільше її було потрібно. Ця діяльність здійснювалася в таємниці, адже окупанти могли з’ясувати, хто стоїть за такими операціями, і покарати волонтерів.
Сестра з братом не тільки надавали допомогу на місцях, але й намагалися вирішити інші проблеми жителів, зокрема, знаходили тимчасові притулки для тих, хто втратив свої домівки. Багато людей після евакуації залишалися без даху над головою та життєво важливих речей, тож волонтери організовували їхній тимчасовий притулок і допомогу з відновленням побуту.
Ризики волонтерів
Будь-яка волонтерська діяльність на окупованій території — це не просто героїзм, це надзвичайний ризик для життя. Існувала велика ймовірність, що волонтери будуть затримані, піддані тортурам або навіть убиті через їхню активну діяльність. Російські військові постійно наглядали за населенням і перевіряли, хто займається наданням допомоги. Особливо небезпечним було доставляти гуманітарну допомогу через так звані «чорні» канали, бо це могло призвести до негайних репресій.
Але незважаючи на небезпеку, люди, як Андрій та Олександра, не відмовлялися від своєї справи. Вони продовжували рятувати тих, хто залишився в окупації, навіть коли це ставало дедалі складніше. Це був вибір не лише допомогти, а й продовжити боротися за свою країну, за її майбутнє, навіть якщо це означало ризикувати життям.
