Як жителі Олешок адаптуються до зимових умов в окупації

Настала зима 2025 і невелике місто на лівому березі Дніпра зустрічає холод без стабільної інфраструктури. Після затоплення частини забудови та тривалих обстрілів багато будинків залишилися з пошкодженими дахами й стінами, що погано тримають тепло. У підʼїздах темно, сходові клітки закривають ковдрами та плівкою, щоб зменшити протяги.

Рідні, які виїхали, постійно питають, як минула ніч та чи не було нових ударів, а мешканці Олешок розповідають про холодні квартири з однією обігрітою кімнатою, де зібрані ковдри, свічки й скромні запаси їжі. Розмова про майбутнє часто починається з простого бажання знову відкрити кран із чистою водою та включити світло, навіть коли триває життя в окупації.

Побут без світла та централізованого тепла

Електроенергія зʼявляється нерівномірно й часто залежить від тимчасових рішень, тому люди комбінують невеликі генератори, акумуляторні лампи та павербанки. Частина квартир повернулася до буржуйок і старих печей, у дворах лежать розпиляні гілки й колоди, які стали основним паливом. У кімнатах температура нерідко не піднімається вище десяти градусів, тож родини переїжджають спати в одну найменшу кімнату і накривають вікна кількома шарами тканини.

Звичні справи значно ускладнилися. Воду для миття нагрівають у великих каструлях на плитках чи печах, посуд миють по черзі, щоб економити паливо і воду. Діти роблять уроки при світлі ліхтариків, батьки намагаються зберегти хоч кілька годин тепла й тиші, аби в домі не зникало відчуття нормального життя.

Вода продукти ліки і щоденні ризики

Після руйнування дамби звична система водопостачання перестала працювати. Частина мешканців користується колодязями та свердловинами, воду з них відстоюють у великих баках і пропускають через фільтри. Для пиття намагаються брати бутильовану воду, яку за домовленістю привозять перевізники, однак через ризик обстрілів такі рейси рідкі й дорогі, тому каністри з водою зберігають у підвалах та на балконах запасом на кілька тижнів.

Продукти харчування люди купують у небагатьох магазинах і на маленьких ринках, де ціни значно вищі за довоєнні. Сусіди обʼєднуються й замовляють крупи, олію, консерви разом, щоб зменшити транспортні витрати. З ліками складніше багато препаратів потрапляють у місто невеликими партіями, їх швидко розбирають родичі хворих і літніх людей.

Звʼязок та інформаційна ізоляція

Український мобільний сигнал подекуди пробивається з правого берега, тому мешканці шукають місця, де телефон ловить хоча б кілька поділок мережі. У таких точках звʼязку записують голосові повідомлення, надсилають фото затоплених дворів і зруйнованих будинків, домовляються про поїздки та закупівлі. Коли мережа зникає, користуються радіоприймачами на батарейках і ловлять хвилі українських станцій, які дають бодай загальне уявлення про ситуацію в країні.

Через нестачу перевіреної інформації швидко поширюються чутки, тому люди покладаються на кілька довірених джерел. Ті, хто виїхав, надсилають новини, рішення влади, дані про зміни на фронті.

Дворові ініціативи взаємопідтримки

Місто значною мірою тримається завдяки людям, які підтримують одне одного. У дворах зʼявилися неформальні координатори, що стежать, аби в найуразливіших сусідів були дрова, базові продукти й необхідні ліки. Вони збирають інформацію про потреби, домовляються з водіями та волонтерами, розподіляють привезені набори між тими, хто не може організувати закупівлі самостійно.

Сусіди беруть на себе турботу про дітей тих, хто змушений їздити по ліки чи продукти, влаштовують невеликі спільні заняття, щоб бодай ненадовго повернути дітям відчуття звичної рутини.

• спільні закупівлі дров і вугілля для літніх сусідів
• догляд за подвірʼями і підʼїздами, де живуть маломобільні люди
• невеликі майстерні з ремонту техніки та одягу у підвалах

Такі дії створюють невидимий каркас міста і допомагають пережити зима 2025 для тих, хто залишився поряд із рідними домівками, коли здається, що ресурси вичерпані, а можливостей дуже мало.

Надія на деокупацію та повернення додому

Попри втому від обстрілів і відсутність нормальної інфраструктури люди продовжують планувати майбутнє. Хтось лагодить дах, щоб витримати ще один сезон холоду, хтось упорядковує підвал і перетворює його на комфортніше укриття для родини та сусідів. Ті, хто виїхав, збирають кошти й намагаються підтримати близьких речами та грошима. Розмови про повернення до рідного міста Олешки дедалі частіше звучать у чатах і дзвінках.

Для багатьох це не абстрактна мрія, а конкретний перелік справ, які хочеться зробити після деокупації. Люди уявляють, як знову ходитимуть знайомими вулицями, відкриють крамниці й майстерні, засадять дерева й клумби замість зруйнованих парканів. Поки місто живе у вимушеній тиші, межі між домом і фронтовою зоною стираються, але всередині кожної родини зберігається прагнення повернути нормальність навіть після тривалого життя в окупації.