Як я відкрив перукарню в Олешках під обстрілами та з відключеннями світла

Починати щось нове під час війни — виклик, який ламає або формує. Для мене це був не просто виклик — це був шанс вижити морально, зберегти гідність і подарувати щось місту, яке я люблю. У цьому тексті я розповім, як відкрив перукарню в Олешках, де щоденна робота — це не лише про стрижки, а й про силу духу.

Чому я вирішив не тікати

Коли перші вибухи пролунали зовсім недалеко, майже всі мої знайомі виїхали. Але я залишився. Я не був солдатом, не мав броні чи зброї, зате мав ножиці, гребінець і бажання працювати. Я вірив, що навіть у найтемніші часи людям потрібен порядок — в голові, в душі, і так, у зачісці.

Олешки потребували звичайних речей. Я бачив, як багато чоловіків ходили з місяцями нестриженим волоссям, як жінки забували, що таке догляд за собою. Моя мрія відкрити власну перукарню отримала новий зміст — це стало соціальним актом, спробою повернути людям відчуття нормальності.

Як це взагалі можливо

Пошук приміщення в місті, де половина вікон забиті фанерою, — завдання не з легких. Але мені пощастило знайти старий павільйон біля ринку. Він був покинутий ще до війни, але стіни стояли. Зробити ремонт без електрики та без доступу до нормальних матеріалів — цілий квест. Я буквально латав дірки пластиковими дошками, які залишились від якоїсь вивіски.

Воду носив з криниці, світло — з генератора. Усе починалось з базового: дзеркало, старий крісло-мийка, мій інструмент. Але навіть цього було достатньо, аби прийняти перших клієнтів.

Перед тим, як відкрити двері для відвідувачів, я самостійно зібрав список усіх необхідних речей.

Перед стартом я склав базовий перелік — що справді потрібно, щоб розпочати роботу з нуля в екстремальних умовах:

• Дзеркало середнього розміру
• Складний стілець з регулюванням висоти
• Електричний тример та машинка з запасом акумуляторів
• Суха шампунь та одноразові рушники
• Бак для води й каністра
• Гасова лампа або невеликий генератор
• Дерев’яна табличка з написом “Відчинено”
• Набір гребінців, ножиці, філіровки, пульверизатор

Цей скромний набір дозволив мені запустити першу зміну. І хоча все виглядало дуже просто — клієнти пішли з перших днів.

Хто прийшов першим і що я запам’ятав

Першим був дідусь, якому було понад 70. Він мовчав майже всю стрижку, але коли вставав, сказав: “Наче знову живий.” Ці слова стали для мене девізом. Потім почали приходити інші. Військові у відпустках, місцеві чоловіки, мами з дітьми. Люди приносили продукти, хтось залишав гроші, інші просто дякували.

Я запровадив символічну ціну: “Скільки зможете.” Це не був благодійний жест, це був єдиний спосіб працювати без сорому і без рекету.

Щодня я починав о 10:00, якщо було світло. Якщо ні — працював із лампою або при денному світлі.

Виклики з’являлися постійно. Навіть не щодня — щогодини. Але ось основні речі, які мене лякали найбільше:

• Раптові обстріли неподалік
• Вимкнення зв’язку та світла без попередження
• Проблеми з доставкою інструментів та витратних матеріалів
• Психологічна втома — своя і клієнтів
• Неможливість будувати плани навіть на тиждень уперед

Попри все, кожного разу, коли чув фразу “Спасибі, я себе не впізнаю у дзеркалі” — це додавало сил.

Як я рекламуюсь без інтернету

Інтернет у нас з’являється нечасто. Тому надійніше за рекламу працює людська пам’ять. Я зробив кілька паперових оголошень і розклеїв їх біля ринку, лікарні, школи. Але найбільше приводить клієнтів “сарафанне радіо”.

Ще я написав від руки невеликий прайс, який приклеїв до вікна, щоб усі бачили, що працюємо. Там немає назв послуг — лише фраза “Повертаємо до життя”.

Основні канали просування мого перукарського сервісу

Це не класичний маркетинг. Але це працює, коли головне — не технології, а довіра.

Чому я не здаюсь і що планую далі

Моя перукарня стала місцем зустрічей, розмов і тиші. Люди приходять не лише за стрижкою. Вони хочуть відчути, що життя продовжується. Що є місця, де ти можеш просто посидіти й подивитися на себе в дзеркало — без страху, з надією.

Я мрію розширити приміщення, встановити стабільне освітлення, зробити куточок для дитячих зачісок. Може, навіть запросити іншого майстра, якщо хтось із переселенців захоче долучитись.

Поки ж я працюю щодня. Знаю, що в Олешках сьогодні немає ідеальних умов. Але знаю інше: волосся росте навіть під обстрілами. І його потрібно стригти.