Історії сили: як місцеві жителі підтримують одне одного попри окупацію
Коли дивишся на карту бойових дій, Олешки виглядають ще однією точкою на лівому березі Дніпра. Насправді це місто з порожніми вулицями, пошкодженими будинками і людьми, які вже третій рік живуть під окупацією та під наслідками затоплення після руйнування Каховської ГЕС. Саме з щоденних дрібних вчинків мешканців народжуються історії з Олешок, у яких поруч із болем завжди є місце для турботи одне про одного.
Місто живе між страхом і надією
До повномасштабного вторгнення в місті проживали десятки тисяч людей, тепер вулиці частково спорожніли. Частина мешканців виїхала, але багато хто залишився, бо не мав безпечного шляху або не захотів покидати дім. Офіційні служби на тимчасово окупованій території працюють уривчасто, інфраструктура зруйнована, наслідки затоплення ще відчуваються в житлі та колодязях. У таких умовах особливо важлива взаємна підтримка, коли сусіди діляться водою, ліками, новинами і просто слухають одне одного, допомагаючи не замикатися в страху.
Маршрути допомоги поза містом
Чимало олешківців зараз живуть у різних регіонах України. Вони шукають роботу, влаштовують дітей у садки та школи і паралельно збирають допомогу для рідного міста. У різних громадах діють невеликі ініціативи, які збирають кошти на медикаменти, гігієну, теплий одяг. Частину речей закуповують поруч з півднем, щоб легше було передати їх ближче до лівого берега Дніпра.
На місці працюють невеликі ланцюжки довіри. Друзі й родичі приймають пакунки, розвозять їх по мікрорайонах, складають списки найуразливіших людей. Вони знають, де живе людина з інсулінозалежним діабетом, яка родина втратила дім після затоплення, хто не виходить з квартири через хворобу. Для зовнішнього світу їхня робота майже непомітна, але саме так діють волонтери в окупації, які не можуть дозволити собі відкритої публічності, проте щодня зменшують кількість безвихідних ситуацій у місті.
Щоденні жести солідарності між сусідами
Не кожен може вести благодійний фонд, але практично в кожному будинку є люди, які беруть на себе відповідальність за сусідів. Вони збирають контакти, записують потреби, стежать, щоб про самотніх літніх мешканців не забували. Часто саме ці неформальні координатори першими дізнаються, що у когось закінчилися ліки, зламався генератор або зʼявилася можливість евакуації.
У розповідях місцевих жителів багато простих, але показових ситуацій
- один працюючий генератор у дворі, до якого по черзі приходять зарядити телефон усі мешканці
- спільне приготування їжі на вулиці, коли хтось має газовий балон або дрова
- домовленості про те, хто допомагає старшим сусідам спускатися в укриття під час обстрілів
- невеликі обміни одягом і взуттям, коли родини діляться речами, що стали замалими дітям
Такі кроки не змінюють лінію фронту, але змінюють те, як люди проживають небезпеку. Коли знаєш, що в підʼїзді є той, хто не залишить у темряві, легше пережити перебої зі світлом і звʼязком.
Спільнота переселенців і пам’ять про дім
Тисячі мешканців Олешків зараз живуть у модульних містечках, гуртожитках та орендованих квартирах. Вони згадують затоплені вулиці, довгі ночі без електрики, дорогу через блокпости. Паралельно їм доводиться влаштовувати дітей у нові школи, шукати лікарів, відбудовувати побут з нуля. Для багатьох опорою стають земляцькі гуртки, де можна просто поговорити про спільне минуле, поділитися болем і планами на майбутнє.
У таких спільнотах народжуються нові ініціативи. Хтось шиє білизну для військових, хтось плете сітки, хтось організовує невеликі ярмарки, щоб зібрати гроші на ліки для родичів, які залишилися на лівому березі. Через ці дії переселенці відчувають, що навіть далеко від рідних будинків можуть впливати на ситуацію вдома. Так зʼявляються інші історії з Олешок, у яких поєднуються памʼять про місто до війни, досвід вимушеного виїзду і бажання якнайшвидше повернутися.
Навіщо пам’ятати про ці історії
Про Олешки часто згадують у зведеннях як про чергове місто поблизу лінії фронту. У цих рядках рідко видно, як мешканці будують побут поруч із руїнами, дбають про старших і дітей, бережуть одне одного під час обстрілів, приймають складні рішення про виїзд або залишаються вдома з відповідальністю за тих, хто не може поїхати. Насправді за короткими фразами про тимчасову окупацію стоять тисячі людей, які щодня роблять вибір не опускати рук.
Коли ми говоримо про волонтерів в окупації і тих, хто з інших регіонів допомагає їм ресурсами та голосом, легше зрозуміти, чому звільнення лівого берега Дніпра для багатьох асоціюється не лише з картою боїв, а з поверненням до нормального життя. Це право жити без страху за кожен стукіт у двері, мати доступ до медицини, відбудувати школи і двори. Поки цей день не настав, взаємна підтримка та віра одне в одного залишаються тим фундаментом, на якому тримаються люди й саме місто, що чекає на свою чергу повернутися додому разом з Україною.
