Четвертий рік в окупації: чого чекають мешканці лівобережної Херсонщини у 2026 році
Початок 2026 року для багатьох жителів півдня не про плани, а про витримку. На тимчасово захоплених територіях люди рахують не тижні до відпустки, а дні, коли вдається тихо переночувати, зарядити телефон і знайти ліки для рідних. Розмовляючи з тими, хто залишився, і з тими, хто тримає з ними зв’язок, найчастіше чуєш одну фразу: «Ми живемо одним днем». Так сьогодні виглядає лівобережжя у розмовах про майбутнє.
Інформаційна тиша виснажує людей
В окупованих громадах новини доходять уривками. Хтось читає українські канали потай, хтось покладається на чутки, бо відкрито говорити небезпечно. Через це будь які повідомлення про можливі переговори або чужі перемоги діють як холодний душ. Люди описують стан між тривогою і байдужістю, коли нерви вже не витримують постійного очікування.
У прифронтових селах життя ще різкіше. Наприклад, у Старій Збурʼївці від довоєнних 2,5 тисяч мешканців лишилося близько 200 людей. Там щоденність складається з обстрілів, дронів і перебоїв з базовими послугами. Навіть коротке світло ввечері сприймають як подію, бо це шанс зателефонувати дітям або почути знайомий голос.
Виїзд став новою мрією для частини мешканців
Наприкінці 2025 року волонтери, які допомагають людям залишати окуповані території, фіксували незвичне зростання звернень навіть у зимовий сезон. Особливо часто шукали виїзд чоловіки від 17 до 30 років і ті, хто не має російських документів. Багато хто боїться, що затягування війни закріпить окупацію на роки і тоді шлях додому стане ще складнішим.
Дорога на підконтрольну Україні територію для багатьох виглядає як ланцюжок ризиків. Потрібні гроші, перевірки документів, довгі очікування і випадковості, які неможливо передбачити.
Домашні справи тримають родини разом
Ті, хто лишився, намагаються зберегти сімейний ритм. Печуть хліб, ремонтують дах, підгодовують сусідів, які не виходять з дому. У таких діях є впертість і турбота, що допомагають не розсипатися. Але поруч завжди страх, що за необережне слово можуть прийти з перевіркою.
Чого чекають у 2026 році найчастіше звучить як набір простих потреб, без яких не будується жодне завтра. Люди з різних громад називають приблизно одне й те саме.
- стабільний зв’язок і інтернет хоча б кілька годин на добу
- можливість отримати медичну допомогу без принижень і черг
- безпечніший виїзд для тих, хто вирішив рятувати дітей
- повернення нормальної води для поливу і пиття
- звільнення тих, кого тримають у тюрмах
Ці слова не про комфорт. Вони про базову гідність і про шанс знову відчути себе людьми, а не статистикою.
Вода і медицина залишаються найболючішими темами
Для південних громад вода це не лише побут, а й робота. Після руйнування Каховського вузла люди говорять про полив як про втрачений фундамент місцевого життя. Там, де трималися на городах і торгівлі, тепер думають, чи вистачить ресурсу хоча б на мінімальний сезон. Для багатьох мрія про відновлення води звучить як мрія про відродження всієї Херсонщини.
Медичні питання не менш гострі. Хронічні хвороби не чекають завершення війни. Ліки дорожчають, інколи зникають, а дорога до лікаря може бути небезпечною або принизливою. Люди вчаться розкладати таблетки по днях і ділитися запасами, бо не знають, що буде завтра.
Робота і гроші стали питанням виживання
Окрема розмова про гроші. Частині пенсіонерів вистачає на найнеобхідніше, хтось отримує продуктові набори раз на місяць. Але навіть ті, хто має дрібний заробіток, відчувають, що ґрунт під ногами хиткий. Ринок живе ривками, ціни ростуть, а будь який конфлікт з місцевою адміністрацією може закінчитися втратою роботи або перевірками.
Через це багато рішень ухвалюють не серцем, а страхом. Люди не відновлюють бізнес, бо не бачать гарантій. Не роблять ремонти, бо не впевнені, що дім вціліє. У такій реальності друга хвиля окупація проявляється не в гаслах, а в дрібних обмеженнях, які щодня стискають простір свободи.
Надія тримається на дрібних сигналах
Попри втому, люди в окупованих містах і селах помічають знаки, що додають сили. Це може бути новина про удар по військовій цілі, жовта стрічка на паркані, тихе привітання українською. Такі дрібниці нагадують, що спротив не зник і що лівобережжя не стало чужим для України.
Ще один сигнал це внутрішня дисципліна виживання. Тут нормальним вважають не виділятися, говорити тихіше, зайвий раз не діставати телефон на вулиці. Деякі люди мріють про день, коли не треба буде перевіряти месенджери з острахом і озиратися на кожен звук. Вони хочуть знову бути собою, а не роллю, яку доводиться грати.
Очікування від 2026 року звучать обережно. Не всі дозволяють собі мріяти вголос. Багато хто хоче лише заснути без напруження і прокинутися без страху. Хтось просить про можливість побачити дітей і онуків. Хтось хоче, щоб після звільнення люди не соромилися свого досвіду і не відчували себе зайвими.
У цьому й головний запит на майбутнє. Повернути відчуття нормальності, де можна говорити без шепоту, жити без перевірок і будувати плани хоча б на місяць уперед. Саме цього найбільше чекає Херсонщина у 2026 році.
