«Без них нікуди не поїду»: поранена жителька Олешок вивезла з окупації 5 тварин
Початок січня 2026 року приніс історію, від якої стискається горло навіть у тих, хто давно звик до фронтових новин. 73-річна Надія Дубова все життя прожила поруч із Дніпром і працювала штукатуром та муляром. Коли рідне місто опинилося під російським контролем, вона залишалася вдома до останнього, бо поруч були ті, кого не можна зрадити. Для неї Олешки стали не лише точкою на мапі, а місцем, де кожен день треба було виборювати тишу, воду і право не втратити себе.
Фото яке побачили тисячі людей
Знімок літньої жінки з ціпком біля кліток на кордоні швидко розлетівся соцмережами. На фото немає пафосу, лише втома і впертість, яка тримає людину на ногах. Поруч стояли переноски, у яких тремтіли коти, а собаки не відходили від господині ані на крок. Саме тварини стали її головним аргументом, коли настав час вирушати в дорогу, і саме вони допомогли їй не зламатися в ті хвилини, коли страх накриває хвилею.
У Надії колись було більше улюбленців, але частину вона втратила через обстріли. П’ятеро, що лишилися, звикали до вибухів, ховалися в коридорі й ванній, коли над будинком зависали дрони. Вона називала їх своїми хвостиками і казала, що не має права кинути.
Місто повільно ставало прифронтовим
Після звільнення правобережжя область розділила ріка, а лівий берег перетворився на лінію вогню. У місті зникали світло і газ, ставало дедалі складніше з водою, ліками, зв’язком. У 2023 році підтоплення після руйнування дамби Каховської ГЕС змусило людей рятуватися на горищах і дахах. Надія згадує, як кілька діб сиділа високо над водою зі своїми собаками, доки родичі не знайшли човен, щоб спустити їх на сушу.
Місяці тягнулися, і окупація здавалася безкінечною, бо ти ніби живеш у звичайній квартирі, але кожна дрібниця залежить від випадку. І все одно вона трималася, бо вірила, що переживе ще один день.
Поранення стало точкою неповернення
23 серпня під час чергового обстрілу Надія отримала тяжкі поранення. Вона вийшла на лоджію, щоб прикрити вікно і захистити котів від уламків, і в цей момент дрон скинув вибухівку. Осколки вдарили в живіт і плече, зачепили легеню, почалася внутрішня кровотеча. Сусіди викликали медиків, жінку прооперували, їй видалили селезінку та одну нирку. Попереду був довгий лікарняний шлях і нова реальність зі стомою, яка робить будь-яку дорогу окремим випробуванням.
Після цього донька Олена вирішила, що зволікати більше не можна. Потрібно було знайти людей, які ризикнуть і допоможуть виїхати, не змушуючи залишати найцінніше. Волонтери погодилися вивезти Надію безкоштовно, і саме так для родини почалася евакуація.
Дорога тривала три доби
Надія збиралася швидко. Взяла два фотоальбоми з родинними світлинами, пару невеликих сумок з халатами та капцями. Найбільше місця зайняли переноски, бо разом із нею їхали коти Буся, Маша і Кікі, а також собаки Боня та Федір. У мікроавтобусі було восьмеро людей, водія замінили в останній момент, і він не знав, що пасажирів буде більше, ніж здається. Та він прийняв цю компанію, а поруч сиділи люди, які терпляче витримували гавкіт і метушню.
Шлях пролягав через окуповані території, потім через Росію і Білорусь, і лише після цього з’явився український кордон. Ця евакуація трималася на довірі до незнайомих людей і на впертості самої Надії. Найважчим виявився відрізок, який треба було пройти пішки. Півтора кілометра Надія долала самостійно, штовхаючи візок з переносками, а волонтери несли сумки. У дорозі вона майже не їла, боячись ускладнень, і трималася завдяки думці, що поруч дихають її улюбленці.
Коли в салоні ставало тихо, собаки вкладалися біля ніг, а коти тулилися ближче до рук. Другий раз у цій історії звучить слово тварини, бо для Надії вони не фон, а справжня причина, чому вона витримала дорогу.
Нове життя починається з дрібних кроків
На підконтрольній території Надію зустріли волонтери, а далі довезли до дому доньки на Київщині. За роки розлуки жінка мріяла про обійми, але сил вистачило лише на короткі слова і погляд, у якому було все. Олена придбала невелику хатину, і тепер там під одним дахом живуть мама, коти й собаки, які теж вчаться довіряти тиші.
Та навіть після приїзду будні не стають простими. Треба відновлювати документи, лікуватися, звикати до нових правил і не губитися в кабінетах. Надія вже оформила статус ВПО, подала заяву на відновлення пенсії і готується оформлювати інвалідність. Для багатьох людей друга окупація це ще й боротьба з наслідками, які тягнуться місяцями вже на мирній території.
Паралельно родина шукає юридичні консультації щодо сертифіката за житло, яке залишилося на лівому березі. Надія говорить обережно і без гучних фраз, але в її голосі чути головне: Олешки залишилися в серці, та жити треба тут і зараз, наскільки дозволяє здоров’я.
І коли вона згадує той кордон і ті переноски, то повторює свою формулу стійкості. Другий такий виїзд, можливо, вже ніколи не знадобиться, але цей шлях назавжди залишиться доказом, що відповідальність за слабших робить людину сильнішою.
